Последние публикации początek bez końca.

Слова потрібні до мене знайдеш, Легкі, мов подих, ясні, мов світанок. Коли їх промовиш - відразу збагнеш: В мені розквітає спокійний світанок. А далі - без тремтіння, без зайвих прикмет, Лише рима, що плавно торкається тону. Твоє слово, неначе знайдений мед, Кладе м’яку солодку паузу в скроню. І чути, як світом тихенько іде Твій голос, що вміє ключі підбирати. У ньому немає ні крику, ні бід - Лише мить, у якій хочеться жити й заспівати.

Звуки тривоги, шум від ракет - ніч розривається, наче портрет. Хтось чує страх, що в серце гризе, пульсом холодним по жилах ползе. А хтось у молитві шукає спасіння, просить у неба хоч крихту терпіння. Хтось інший пригорне свою рідну душу, щоб та відчувала-я поряд, я мушу тебе обігріти у чорній імлі, щоб знала: чекаю, тримаю, не йди. Звуки тривоги, шум висоти - вітер тривожний несе частоти. Шум від ракет, мов розірваний трек, горло стискає, стирає поблек. Та серед вибухів, попелу, крику серце тримається-вперте, велике. Та хтось бере світ за тремтячу долоню, веде крізь темряву, біль і безодню.

Любов варта всього - навіть тих ночей, коли місто тріщить по швах, коли люди говорять пошепки, ніби бояться злякати власні мрії. Варта очікувань, що тягнуться, як залізничні колії, і страждань, що лягають на плечі важким зимовим світлом перонів. Любов не тримається сама по собі - вона, як стара багатоповерхівка, яку рятують від протягів чужі обійми, яку підтримують стіни двох сердець, що втомилися падати порізно. Усі щасливі шлюби мають спільний секрет: там двоє стоять проти світу, як проти холодного вітру на роздоріжжі, і тримають один одного, поки не перестає трясти землю під ногами. Бо любов - це не казка, а вибір щоранку бачити світло в темряві, і не йти, навіть коли найпростіше - йти.

Я вчилась бути легшою за ранок, Коли росою мріє спить трава. Та ти прийшов - і в мій безпечний станок Вплелася іскра, гостра, мов слова. Тепер у серці - дим і ніжні шрами, Всі сни - з присмаком війни й вина. Я тану між незримими вітрами, Де ніжність гасне, наче тьма весна. Мені би - дім, де не лякає подих, Де не здригається душа від рук. Та поруч ти - і світ стоїть на подих, І крихкість тиші - мій найвищий звук.

я пам’ятаю. той збентежений голос - ніби світ тримався на ньому, а потім - бах - і впав. бій курантів. ти - один. посеред океану. все гуде, все дихає сіллю, і тиша така гучна, пам’ятаю дівчину - юну, не встигла зрозуміти, що болить, згубила намальовані ромашки. вони текли фарбою по руках чоловіка з кудрями, що вились, часи змінились. я - теж. психолог склала мене, ніби пазл без кутиків. навчила дихати. вчила мовчати. навчила - не вертатись. і от - повідомлення. коротке. «це був сон». та я досі прокидаюсь у ньому. «Це був сон 00:58 - не твій, а старих спогадів»

Там, де пісні лишають тіні, Де крихти болю - мов ножі, Скелети спогадів у скрині Шепочуть правду у душі. Поділи слова мої навпіл, А свої - мовчанням спали, Роздягни мене до згадки, Що ще жевріє в імлі. Я не забула той шепіт ночі, Сторінки проклятих книжок, Вони горять мені у очі- Мій світ розсипаний в пісок.

Зорі? Ой, ці зорі золоті, Вони мов спогад, схований у сні. Як їх забути, як не полюбити, Коли у сяйві хочу тебе знайти? Вдивляюсь в небо - і тремтить душа, Там твоя тінь крізь тьму мені блищить. Та чи почуєш, чи прийдеш здаля, Де серце світлом зоряним горить?

Його любов - немов отрута, Труїла, била, обпікала. Ніжність крізь жорстокість, слово - Мов грім у скронях вибухало. Де ніжним бути він старався - Мені ламалися кістки. І кожен дотик проривав У серці рани глибоко із болем. Любов? Та що уж там - лише «моє», Іграшка в жорстких долонях. Без відповіді залишав, Сміявся з болю, з моїх стогонів. Радів, що я в його руках Слабка, безсила й самотня. А я ж горіла у пітьмі, Де ніжність стала небезпечна.

Сім гріхів зустрінеш в полі, Душу віддай лиш Господу в долі. Там, де вогонь грішницький сяє, Там голос стражденних в пітьмі завмирає. Там сліди зради й прийняття, Там упаде життя від сп’яніння буття. Надія з вином обернеться в тлін, І втратить мандрівець і день свій, і чин. Що ж ти, о путнику, в серці знайшов? Де ти обличчя оманні стрічав? Що в тих очах за примару узрів, Що душу невинну за марноту віддав?

Маю надію, що ніч не дає тобі спокою. Що кроки минулого лунають за твоєю спиною, і тіні, які ти народила, тепер дивляться тобі у вічі. Я не ненавиджу - це почуття згоріло, як дитячі листи, що ти рвала мовчки, бо не хотіла, щоб я пам’ятала, що колись була здатна любити. Але я пам’ятаю. Пам’ятаю холод твоїх рук, які мали бути прихистком, та стали кліткою. Пам’ятаю твої слова, що різали глибше, ніж пасок, і очі, в яких не було любові. І якщо ти чекаєш прощення, то знай- воно не народжується там, де любов була вбита тим, хто мав її берегти.